Шановні батьки!

У складних умовах процесів державотворення та розгулу інфекції COVID-19 у світі та в Україні зокрема, вважаємо своїм професійним обов’язком надавати соціально-педагогічну допомогу батькам онлайн.          Перш за все, Ви можете повідомити своїх дітей про міру довіри шкільному соціальному педагогу, а також запропонувати відвідувати спеціаліста з проблемних питань. Вам надаватиметься інформація про результати проведення діагностичних досліджень у школі (анкетування, опитування та ін.), про різновиди соціально-педагогічної допомоги учням, про процес соціалізації дитини в школі, про останні дослідження в царині соціального виховання особистості. Для цього на сайті школи започатковуємо віртуальний батьківський університет, де будемо щотижня висвітлювати теми, корисні для підвищення рівня батьківських соціально-педагогічних знань та батьківської педагогічної культури.

                                   Тема 1: Соціалізація особистості

Кожна людина протягом усього життя знаходиться у взаємодії трьох неперервних процесів: НАВЧАННЯ, ВИХОВАННЯ, СОЦІАЛІЗАЦІЇ. Саме соціальний педагог призваний професійно сприяти особистості в успішній соціалізації, реалізації життєвих програм у конкретних соціальних умовах.

Соціалізація (від лат. суспільний) – це процес послідовного входження людини в соціальне середовище, що супроводжується засвоєнням та відтворенням культури суспільства внаслідок взаємодії людини зі стихійними та цілеспрямовано створюваними умовами життя на усіх її вікових етапах.

С О Ц І А Л І З А Ц І Я

РІЗНОВИДИ

-  стихійна, котра відбувається внаслідок впливу на особистість різноманітних не створюваних спеціально обставин суспільного життя; -  відносно спрямована, що має на меті організацію в суспільстві певних економічних, законодавчих та інших передумов, котрі впливають на розвиток та життєвий шлях особистості (початок навчання в школі, мінімальний освітній рівень); -  соціально-контрольована (або виховання) як процес спеціально організованої передачі соціального досвіду особистості та розвитку її потенційних можливостей, який відбувається в різних державних та недержавних організаціях; -    первинна, котра відбувається в дитинстві; -     вторинна - подальший процес засвоєння людиною нових ролей, цінностей, знань, досвіду на кожному життєвому етапі.

Соціалізація неможлива без активної участі самої людини в процесі засвоєння широкого кола цінностей, понять та навичок, на ґрунті яких складається її повсякденне життя. Американський соціолог Т.Парсонс вперше зазначив, що у процесі соціалізації людина перебуває протягом усього життя й набуває соціального досвіду.

Соціальний досвід особистості – це сукупність соціальних знань, умінь та навичок життєдіяльності людини в певному соціумі.

Таким чином, діти шкільного віку проходять відносно спрямовану, соціально-контрольовану первинну соціалізацію періоду отримання формальної освіт, де формується їх соціальний характер - система правил взаємодії будь-якого індивіда з усіма іншими членами своєї та інших груп.                       

Задачі соціалізації:

-          природно-культурні, що пов’язані з досягненням людиною відповідного рівня фізичного й сексуального розвитку, а також з формуванням еталонів мужності та жіночності, котрі відповідають конкретній культурі, етносу, регіону;

-          соціально-культурні, пов’язані з залученням особистості до певного рівня культури й сукупності знань, умінь і навичок. Ці задачі висуваються людині у вербальній формі інститутами суспільства й держави, а також поповнюються з соціальної практики, звичаїв, психологічних стереотипів безпосереднього оточення;

-          соціально-психологічні, які пов’язані зі становленням самосвідомості особистості, з її самовизначенням, самоствердженням і самореалізацією.

Соціалізація здійснюється у діяльності, спілкуванні й самосвідомості.

           На кожному віковому етапі завдання соціалізації змінюються.

Результатом процесу соціалізації є соціалізованість особистості, сформовані особисті ціннісні орієнтації, спроможність знаходити баланс між особистими цінностями й вимогами ролі, орієнтацією на розуміння універсальних моральних якостей, гнучке налаштування на вимоги суспільства тощо.

                         Тема 2: Чинники впливу на соціалізацію особистості

Чинник – умова, рушійна сила, причина будь-якого процесу, що визначає його характер або одну з основних рис. Це синонім слова – фактор (від лат. діяти, виробляти, примножувати).            Чинники, що впливають на процес соціалізації особистості, об’єднано в дві групи:

1) Внутрішні чинники, тобто індивідуальні фізичні й психічні характеристики (здоров'я, здібності та ін.);

2) Зовнішні чинники:

- мегачинники  (від грец. найбільший);

- макрочинники (від грец. великий);

- мезочинники (від грец. середній);

- мікрочинники (від грец. малий).

                                   Вплив мегачинників на соціалізацію особистості

Доведено, що соціалізація особистості відбувається під впливом світових, планетарних процесів (екологічних, демографічних, економічних, військово-політичних) непомітно для самої людини. Тільки глибокий аналіз такого впливу може допомогти людині розібратися, як, наприклад, на неї впливає енергія Сонця чи місячне сяйво.

У другій половині XIX ст. німецький астроном Г.Швабе завдяки своїм спостереженням за кількістю сонячних плям і активністю сонячних протуберансів виявив, що їх мінімуми і максимуми повторюються кожні десять років, про що опублікував у своїй праці «Спостереження Сонця 1843 р.». Далі уточнення періодичності коливань здійснив директор Бернської обсерваторії Р.Вольф, зазначивши, що максимуми припадають на кожен одинадцятий рік. Такі дослідження назвали циклом активного Сонця.

На початку ХХ ст. вітчизняні учені В.Бєхтєрєв, П.Лазарєв, О.Чижевський помітили залежність стосунків між членами соціуму від кількості світової енергії, що потрапляє на Землю і призводить до певних соціальних явищ, таких як війни, революції, великі географічні й наукові відкриття. Безпосередньо О.Чижевський виявив, що епохи концентрації історичних подій співпадають з епохами максимумів сонцедіяльності – відкриття Колумбом Америки, французька революція, епідемія чуми в Європі, жовтнева революція в Росії та інші епохальні події співпали з роками активного Сонця. У 1921 році, після жовтневої революції, яка припала на рік активного Сонця, О.Чижевський у своєму щоденнику написав такі рядки:

И вновь, и вновь взошли на Солнце пятна,

И омрачились трезвые умы,

И пал престол, и были неотвратны

Голодный мор и ужасы чумы.

Дослідник довів, що кожні одинадцять років активне Сонце впливає негативно на живі організми планети: морські савці, риби викидаються на берег, масово гинуть птахи, збиваючись зі звичних маршрутів міграції, спостерігається агресія тварин, комахи нападають на людей та ін. Природа негативно реагує на сонячні виклики: аномальна спека, пожежі, посуха призводять до нестачі води, що тягне за собою неврожаї, голод, хвороби населення, соціальне напруження, міграції народів, що в свою чергу змінює соціалізацію.

Активне Сонце впливає і на розвиток дітей. За останні сто п’ятдесят років спостерігається підвищений рівень акселерації індивідів підліткового й юнацького віку (термін запропонований німецьким лікарем Е.Кохом). Це прискорений розвиток людського організму, ранній статевий розвиток, більш високі морфологічні показники у порівнянні з індивідами того самого віку, які проживали раніше. Наприклад, богатирський зріст Іллі Муромця в XVI ст. складав всього 176 см, а пересічний юнак XIX ст. був нижчим за сучасного юнака в середньому на 10 см. Одна з гіпотез такого прискореного розвитку – геліогенний (сонячний) вплив на людський організм, підвищення температури атмосфери. Людство виявляється залежним від діяльності зірки: діти-акселерати раніше прагнуть задовольнити свої сексуальні потреби, звільнитися від впливу дорослих, самостійно приймати рішення, не маючи при цьому необхідного досвіду, не знаючи правил і законів, тим самим ставлячи під удар своє життя й провалюючи соціалізацію. В 11 років дитина входить в період пубертатного розвитку, стає підлітком. Якщо це співпадає з роком активного сонця, то підліток переживає більший тиск на організм, що виливається в підвищену конфліктність, гіперактивність, неконтрольовану агресію. Колись добра й слухняна дитина починає активно реагувати на зовнішні подразники, намагається встановити свої правила, підкорити дорослих своїй волі, показує низькі результати у навчанні. Батькам необхідно знати про такі вияви поведінки й активно співпрацювати з соціальним педагогом та психологом за для налагодження ситуації й зменшення негативних результатів.

Виникають і негативні соціальні процеси. Чим більше «обурюється» світило, тим більш похмурі ідеї зріють в людських головах, індивіди починають втрачати контроль над собою, формується така собі «енергія мас», коли окремі особи об’єднуються в єдину велику масу, а такою спільнотою стає легко управляти. Діти легко можуть потрапляти в такі маси і стати жертвами цієї «енергії». Так, наприклад, було з адептами секти «Біле братство», коли тисячі підлітків потрапили в тенета авантюристів і готові були спалити себе за ідеї деструктивної організації.

Світ – поняття в даному випадку соціолого-політологічне, що означає людську спільноту. Всесвіт, світ, планета органічно взаємозалежні: світ (людська спільнота) постійно впливає на стан планети, породивши так звані глобальні планетарно-світові процеси й проблеми – екологічні, економічні, демографічні, військово-політичні тощо. Глобальні економічні й політичні процеси визначають умови життя людей в різних країнах, впливають на розподіл валового національного продукту, на показники зайнятості, народжуваності та ін. Безумовно, такі показники мають безпосередній вплив на входження маленької людини у соціум, визначають її подальший вектор розвитку, створюють позитивні або негативні умови життя.

                     Вплив макрочинників на соціалізацію особистості

Країна, етнос, суспільство, держава безумовно впливають на життя й соціалізацію людей.

Країна – це географічно-культурний феномен, де різні природно-кліматичні умови по-різному прямо чи опосередковано впливають на жителів, визначаючи історичний розвиток країни. Те, як об’єктивні умови країни впливають на соціалізацію, багато в чому визначається як їх використовують і враховують в своєму житті етноси, суспільство й держава. Діти одного віку народжені в різних країнах матимуть різні результати соціалізації, різний соціальний і культурний рівень.

Соціалізація в будь-якому етносі має дві групи особливостей – вітальні (життєві) та ментальні (фундаментальні духовні якості). Етнокультурні умови визначають особливості виховання народу, а людина відображає менталітет свого етносу в міжособистісних стосунках, в засвоєнні мови, національному, сімейному й статевому вихованні. У родині японців ніколи не сформується українець і навпаки, позаяк відсутні вітальні та ментальні умови для розвитку.

Суспільство є цілісним організмом зі своєю статево-віковою й соціальною структурами, економікою, ідеологією та культурою, котрий має певні способи соціальної регуляції життєдіяльності людей. У Бразилії своє, якщо можна так сказати, бразильське суспільство, зі своїми неповторними рисами, в Україні – своє. Відрізняється майже усе, що впливає на соціалізацію – історія країни, культура поведінки, звичка харчуватися та ін. Саме у суспільстві соціалізація і відбувається, тому кожна риса певного суспільства накладає відбиток на життя людей. Це відбувається не усвідомлено, автоматично.

Держава здійснює управління суспільством та встановлює соціальну політику суспільства, активно впливає на соціалізацію, створюючи умови для засвоєння заданих ним норм життя. Такий вплив держава реалізує через політику, ідеологію, економіку й соціальну практику, сприяючи стихійній соціалізації суспільства. Вона непрямим чином керує соціалізацією громадян з метою забезпечення своєї безпеки й оборони через військову службу, визначаючи пріоритетні різновиди професійної діяльності, встановлюючи вікові межі трудової діяльності або допустимі умови праці в залежності від статі, віку і т.д. Національно-культурною політикою держава встановлює права різних категорій населення в різних сферах життя – від паритетності до ігнорування прав. Це так звана відносно спрямована соціалізація.

               Вплив мезочинників на соціалізацію особистості

Регіон – це частина території країни, що має спільні географічні, соціально-економічні, культурні умови. Регіони відрізняються економікою, особливостями урбанізації та складом населення. Саме в межах регіону людина вступає у взаємодію з середовищем. Регіональна політика в сфері виховання включає в себе адаптацію згідно принципу культуровідповідності, державної політики до умов регіону, передбачає розробку нормативних документів, виділення ресурсів, залучення державних і громадських організацій, підтримку виховних ініціатив, що в сукупності має створити необхідні сприятливі умови для розвитку й духовно-ціннісної орієнтації підростаючих поколінь у відповідності з позитивними інтересами людини і запитами регіональної спільноти. Діти, народжені в різних регіонах однієї держави можуть мати несхожі умови для соціалізації, а значить і її різні результати.

Засоби масової інформації безпосередньо впливають на соціалізацію людини, відіграючи, перш за все, просвітницьку роль. Безпосереднім об’єктом впливу потоку повідомлень ЗМІ є не стільки окремий індивід, скільки свідомість і поведінка великих груп людей. На сучасних дітей ЗМІ мають значний вплив, формуючи їх поведінку, їх культурні й субкультурні вподобання, внутрішню й зовнішню культуру. Часто такий вплив виявляється негативним, шкодить дитині, гальмує її розвиток або задає небажаний вектор розвитку й соціалізації загалом.

Субкультура (від лат. частка культури) – сукупність специфічних соціально-психологічних ознак, що впливають на стиль життя та мислення певних номінальних і реальних груп людей і дозволяють їм усвідомлювати й стверджувати себе в якості «ми», що відрізняється від «вони», тобто інших представників соціуму. Соціальною базою формування субкультури можуть бути вікові, соціальні та професійні прошарки населення, а також контактні групи в їх середині, релігійні угруповання, об’єднання сексуальних меншин, масові неформальні течії, злочинні угруповання та організації, об’єднання за родом занять. Здійснюючи соціальне виховання, педагогам та батькам необхідно, як мінімум, мати уяву про особливості тих субкультур, якими цікавляться неповнолітні. Це необхідно знати для того, щоб брати до уваги їх позитивні та негативні особливості з метою мінімізації небажаних результатів впливу та їх подальшої корекції.

Тип поселення впливає на соціалізацію майже синкретично, тобто практично мало реально його відстежити. Це пов’язано з тим, що, наприклад, в сільській місцевості велике значення має соціальний контроль поведінки людини з боку односельчан, анонімне існування людини практично неможливе, кожен епізод життя може стати об’єктом для оцінки з боку оточення. У містах це неможливо здійснювати через концентрацію великої кількості жителів та високої щільності населення на обмеженій території. Міські діти більше знаходяться за межами батьківського контролю, раніше надані собі, частіше мають змогу порушувати встановлені правила і не отримувати за це покарання. Інфраструктура міста надає більші можливості для провальної соціалізації.

Релігія містить багатовікові традиції соціально-педагогічного впливу на особистість, формуючи в неї певний світогляд та спосіб життя й соціалізації. Результативність соціалізуючої ролі релігії забезпечується педагогічними засобами релігійного виховання й культурного впливу на особистість. До таких засобів належать:

-          символічне оточення особистості – усе те, що безпосередньо оточує віруючого, звернено до його емоцій, почуттів і безпосереднього сприйняття сенсу й значення релігії. Це храм, культова архітектура, релігійний живопис, особисті символи (натільний хрест, «зірка Давида», свастика та ін.), символічні дії (хресне знамення, поклони, вигуки) та ін.;

-          усні та письмові джерела релігійного вчення (священні писання, пророцтва, перекази, богослов’я);

-          традиційний спосіб життя (встановлений порядок життя), куди входить релігійний календар, релігійні традиції, режим життя;

-          культове служіння – це виконання релігійних обрядів і ритуалів: релігійні служби (літургія, меса, намаз і т.д.), релігійні таїнства (хрещення, ініціація), релігійні ритуали (церемонії), релігійні традиції (паломництво та ін.);

-          організація общинного релігійного життя (започаткування релігійної общини);

-          місіонерська діяльність (розповсюдження віри);

-          соціальне служіння (допомога нужденним у вирішенні гострих соціальних проблем, полегшення людських страждань).

                           Вплив мікрочинників на соціалізацію особистості

Сім`я – найважливіший інститут соціалізації людини. Вона є персональним середовищем життя й розвитку неповнолітніх, забезпечує фізичний та емоційний розвиток, впливає на формування психологічної статі. У сім`ї відбувається розумовий розвиток дитини, оволодіння нею соціальними нормами. Сім`я формує фундаментальні ціннісні орієнтації людини, що виявляються в соціальних та міжетнічних стосунках, забезпечує процес соціального розвитку. Цінності й атмосфера сім`ї визначають і те, наскільки вона стає середовищем саморозвитку й ареною самореалізації її членів.

                         Існують чинники впливу сім’ї на соціалізацію дитини

Найближче оточення людини – це люди, які проживають поряд та з якими неповнолітній проводить певну кількість вільного часу, наприклад, сусіди, дворова компанія, спортивна команда тощо. Таке спілкування дає неповнолітньому відчуття приналежності до групи, відчуття своєї «бажаності» в соціумі. Група однолітків залучає неповнолітніх до групової культури, здійснює навчання статево-рольової поведінки, відіграє важливу роль в процесі автономізації від дорослих. Особистість у групі однолітків отримує дійсну або ілюзорну можливість реалізувати себе. Сама наявність групи допомагає неповнолітньому відчути свою необхідність, збільшує або зменшує впевненість у своїх силах, це джерело зародження самоповаги.

Релігійні організації є найважливішими чинниками соціалізації після сім`ї. Саме тут відбувається релігійне виховання особистості, де неповнолітнім віруючим навіюється світогляд, норми поведінки певної конфесії.

Виховні організації – організації людей, в яких існує фіксоване членство, система влади, соціальні ролі, формальні позитивні й негативні санкції. У соціалізації виховні організації виконують таку роль: залучують особистість до культури суспільства, створюють умови для індивідуального розвитку й духовно-ціннісної орієнтації, здійснюють автономізацію підростаючих поколінь від дорослих та диференціацію вихованців у відповідності з їх особистісними ресурсами.

Контркультурні організації – об’єднання людей, які спільно реалізують інтереси, програми, цілі, соціально-культурні установки, що заперечують фундаментальні принципи, цінності й правила суспільства. Життєдіяльність контркультурної організації й кожного її члена визначається й регулюється відповідними її характеру нормами, що встановлюють стосунки в групі. Для них характерний високий рівень інтеграції членів, що відображується в засвоєнні ними цілей, норм і субкультури організації. Тут практично неможливе уособлення особистості, воно мінімальне або ілюзорне, або у людини відсутній діапазон свободи у виборі конкретних форм поведінки, норм і цінностей, або цей діапазон мінімальний. Соціалізація членів таких організацій відбувається лише як адаптація до контркультурних цінностей і установок, тобто має явний суб’єкт-об’єктний характер, що особливо помітно в дисоціальному вихованні.

Мікросоціум – це спільнота, яка існує й діє на певній території. Її впив на соціалізацію залежить від об’єктивних характеристик самої людини. Класний колектив – це мікросоціум зі своїми правилами, які впливають на соціалізацію неповнолітнього. Іноді вплив мікросоціуму стає для дитини важливішим за усі інші впливи, тоді вона підкоряється цим впливам і за умови їх негативності це призводить до провалу соціалізації на цьому етапі індивідуального розвитку, а за умови позитивності – до успіхів індивіду.                                   

Література, яку можна додатково опрацювати:

Звєрєва І.Д. Основи батьківської компетентності: [навч. посібник] / [упоряд.: Т.Г. Веретенко, І.Д. Звєрєва, Н.Ю. Шевченко]; [заг. ред. І.Д.Звєрєвої]. – К.: Науковий світ, 2006.

Шановні батьки, вітаємо!

Ми продовжуємо знайомити Вас з процесом соціалізації особистості та соціалізації учнів шкільного віку.

Необхідно звернути Вашу увагу на те, що соціалізація будь-якої особистості відбувається за стійкими формами організації життєдіяльності людей – закріпленими регламентованими нормами, цінностями й зразками поведінки для виконання певних соціальних ролей. Такі форми отримали назву «інститут соціалізації».                                

                                     Тема 3: Інститути соціалізації

Поняття «інститут соціалізації» бере походження з юриспруденції. Виникнення інститутів соціалізації – це процес, обумовлений соціально-історичною необхідністю. Вирізняють п'ять основних потреб суспільства, для задоволення яких на різних етапах його становлення виникли основні групи інститутів соціалізації:

     Інститути соціалізації – це ще й конкретні групи людей, в яких особистість залучається до системи норм і цінностей, котрі транслюють їй соціальний досвід. Їх ще називають агентами соціалізації. Серед них:

-          сім'я – сприяє оволодінню першими соціальними ролями, нормами та цінностями;

-          співробітники закладів освіти та виховання, котрі закладають основи подальшого становлення особистості та забезпечують її соціалізацію через засвоєння загальноосвітніх умінь та навичок, суспільних цінностей;

-          члени трудового колективу, в якому відбувається професійне становлення й професійне зростання особистості;

-          члени релігійних організацій, які формують світогляд особистості в формі певної системи вірувань, культивують певні норми поведінки, виховують особистість;

-          засоби масової інформації, які пов’язані з глобальними мікросоціальними змінами. ЗМІ надають сучасній людині значний простір пошуку підґрунтя для соціальної ідентифікації, усвідомлення себе частиною соціальної групи.

Роль і склад агентів соціалізації на кожному етапі розвитку людини різні.

Найбільш інтенсивно соціалізація відбувається в дитинстві, підлітковому віці та юності. Першими агентами соціалізації дитини, як правило, виступають її батьки та члени родини. При цьому особистість, що розвивається, засвоює специфічні елементи культури, особливі знання, навики, традиції, обряди, що характерні саме для цієї родини.

У період немовляти соціалізація не обмежується наданням харчування, одягу, житла. Для правильного розвитку дитини необхідні постійний вияв любові й батьківського піклування. Агенти соціалізації дитини цього етапу – батьки, члени і друзі родини, няні, тобто ті люди, які піклуються про дитину й спілкуються з нею.   Їх відсутність згубно впливає на формування соціальних навиків дітей і їх здібності до подальшого навчання. Для маленьких дітей неабияке значення має навіть мінімальне людське спілкування та вияви любові, прихильності у вигляді обіймів, поцілунків, пестощів. Якщо цього не відбувається, то виникає соціальна ізоляція, що стає причиною виникнення госпіталізму – шкідливих наслідків неуваги до дитини, її ігнорування, тобто атмосфери, яка, на жаль, схожа на казенну обстановку дитячих установ для сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

У більш дорослому дитинстві додається ще один агент соціалізації – дошкільна освітньо-виховна установа, тобто дитячий садок. Тут число агентів поступово збільшується, підключаються педагоги-вихователі, співробітники садочка – няні, кухарі, прибиральниці, група ровесників та старших або молодших дітей. У дитячому садочку дитина починає усвідомлювати, що таке колектив, привчається до режиму перебування, до самообслуговування. Також виховання у дитячому садочку включає розвивальні та рольові ігри з однолітками, заняття з педагогом.

Агентами соціалізації молодшого шкільного віку стають учителі, члени класного колективу, дитячі організації, сусіди та інші особи й колективи, які свідомо чи не усвідомлено впливають на процес соціалізації молодшого школяра. Початкова школа змінює вид провідної діяльності дитини з ігрової на навчальну, привчає дитину до дисципліни навчання, до виконання вказівок педагога. Розширюються межі впливу на особистість класного колективу, з’являються сусіди по парті, нові друзі. Дитина починає пізнавати соціум через спілкування з досить значною кількістю агентів – директор школи, заступники директора, учителі фізкультури, музики, бібліотекар, співробітники їдальні, охоронці та ін. Важливо, щоб на цьому етапі соціалізації батьки допомагали дитині якнайшвидше усвідомити важливість навчання, зменшили кількість ігрового часу, привчали до режиму виконання домашніх завдань. Для батьків неодмінно треба знаходитися в контакті з класним керівником та шкільним соціальним педагогом для контролю за навчанням та соціалізацією неповнолітнього та своєчасної корекції поведінки за необхідності.

У підлітковому віці основним інститутом соціалізації остаточно стає школа та освітньо-виховні заклади (будинки творчості, гуртки тощо), збільшується коло ровесників, яких підліток часто обирає головними агентами свого входження в соціум, позаяк більше у цьому віці довіряє друзям, ніж батькам чи іншим авторитетним дорослим. Така особливість підліткового віку, тому дуже важливо на цьому етапі батькам знати найближчих друзів своєї дитини, бути знайомими з керівниками гуртків, усвідомлювати, що їхня дитина перестала бути малечею й прагне самостійності та свободи. Контроль батьків має стати глибинним, ґрунтуватися на особистих стосунках з дитиною, на довірі й товариськості. Також у цьому віці важливу роль починають відігравати засоби масової інформації.

З особливостями соціалізації підлітків буде окрема тема для батьківського університету.

У юнацькому віці зберігається вплив закладів освіти, ЗМІ, а також зростає значення мікросередовища, товариського оточення, в якому знаходиться юнак чи юначка.

Усі інститути соціалізації сприяють або заважають процесу соціалізації, іноді навіть гальмують його.

                             Чи існують індивіди з негативною соціалізацією?

            Для соціалізації характерним є наявність певних небезпечностей для людини, які спроможні негативно впливати на цей довготривалий процесс. Тому об’єктивно з’являються цілі категорії осіб, які стають жертвами несприятливих умов соціалізації.

            Дослідники вирізняють такі групи жертв:

1.Реальні жертви соціалізації – це індивіди, які внаслідок їх фізичної, психічної чи соціальної своєрідності знаходяться в стані, що характеризується як десоціалізація (особи з обмеженнями та відхиленнями від фізичних, психічних, педагогічних норм). Таким особам важко соціалізуватися за звичними механізмами, їм необхідне створення спеціальних умов соціалізації, наприклад, організація спеціальної освіти, наявність засобів пересування, педагогічний супровід та ін.

2.Латентні (приховані) жертви соціалізації – це особи, які не змогли реалізувати закладені в них задатки через об’єктивні обставини їх соціалізації. Наприклад, висока обдарованість припадає на одну людину з тисячі народжених, а генієм стає лише одна з десяти мільйонів, що мали такі задатки. Більшість талановитих людей губиться на життєвому шляху, позаяк умови їх соціалізації, навіть досить сприятливі, стають недостатніми для розвитку й реалізації закладеної в них обдарованості.

3.Потенційні жертви соціалізації – це індивіди, в процесі соціалізації яких складаються умови для їх десоціалізації. Це можуть бути діти, батьки яких втратили право піклування про них, ті, хто набув статусу «інвалід» через певні життєві обставини чи негаразди, особи, які потрапили в умови військового конфлікту чи стали адептами деструктивної секти та ін.

            Латентні й потенційні жертви далеко не завжди репрезентовані в «чистому» вигляді. Часто первинний дефект, відхилення від поведінкової норми або якась об’єктивна обставина життя викликають вторинні зміни в розвитку людини, які ведуть до перебудови життєвої позиції, формують неадекватне ставлення до світу й до себе. Іноді відбувається накладання однієї ознаки або обставини на іншу (наприклад, мігрант першого покоління стає алкоголіком, або переселенець потрапляє в аварійну ситуацію й частково втрачає здоров’я).

            Одні ознаки й обставини можуть мати постійний характер (сирітство, інвалідність), інші з’являються на відповідному етапі соціалізації (наприклад, наркоманія або алкоголізм, заняття проституцією); одні неможливо усунути (інвалідність), інші піддаються змінам (наприклад, протиправна поведінка).

Жертв соціалізації вивчає соціально-педагогічна віктимологія (від лат. жертва) – це галузь знань, що є складовою соціальної педагогіки й досліджує реальних, латентних і потенційних жертв соціалізації, їх розвиток і виховання, а також попередження й подолання наслідків десоціалізації (у франц. префікс де- означає віддалення, знищення) – це втрата людиною соціального досвіду через певні причини під впливом негативних чинників, що негативно впливає на її самореалізацію в середовищі життєдіяльності.

                            Що може перетворити людину в жертву соціалізації?

Переважна кількість дослідників вважає, що основними чинниками віктимізації виступають:

-          соціальні або соціологічні характеристики (стать, вік, соціальний статус, матеріальні можливості особистості, причому іноді наявність значної кількості матеріальних благ дуже швидко може перетворити людину в жертву соціалізації, якщо виховні впливи носять деструктивний характер. Наприклад: дитина живе в неконтрольованому режимі, однак приходить час, коли режим стає підґрунтям для формування позитивних звичок – звички слухатися й виконувати вимоги, звички берегти речі, звички вчасно виконувати необхідне);

-          кримінологічні характеристики (наявність певної кримінальної ситуації, протизаконна поведінка особистості. Наприклад, неповнолітнього втягнуто в систему забезпечення інших осіб наркотиками);

-          психологічні характеристики (активність/пасивність особистості, її соціальна спрямованість, свідоме й неусвідомлене, наявність конфліктів, тривалі неприємності, брутальність найближчого оточення, дефіцит уваги, надмірні навантаження, емоційна занедбаність, знижена особиста відповідальність, деструктивне використання фантазії, наявність депресій і патологічних станів);

-          соціально-психологічні (нездатність до самозахисту й неготовність до нього, особлива зовнішність, психічна або матеріальна привабливість, негативний попередній досвід, соціальні умови життя, урбаністичне перевантаження, провокативна поведінка та ін.);

-          генетичні особливості (спадкоємність, біологічна зумовленість).                        

Література, яку можна додатково опрацювати:

Звєрєва І.Д. Основи батьківської компетентності: [навч. посібник] / [упоряд.: Т.Г. Веретенко, І.Д. Звєрєва, Н.Ю. Шевченко]; [заг. ред. І.Д.       Звєрєвої].

– К.:   Науковий світ, 2006. Лавриченко Н.М. Педагогіка соціалізації: Європейські абриси.

– К.: ВіРА ІНСАЙТ, 2000.

                                   Вітаємо слухачів «Батьківського університету»!

Процес соціалізації людини надзвичайно складний і багатогранний. Щодня і доросла й неповнолітня людина потрапляє в нові для себе умови, де повинна орієнтуватися, уміти приймати правильні рішення, усвідомлювати наслідки своєї життєдіяльності. Однак умови свого існування людина змінює не так часто. Наприклад, маленька дитина з родини потрапляє в дитячий садок, де має звикнути до нових людей, до нових умов, до нового режиму дня. Так само маленька людина змінює дитячий садок на школу і знову виникає необхідність звикати до шкільних умов, тобто адаптуватися. Зміна місця проживання, відпочинок влітку, навіть переселення з однієї кімнати в іншу – це адаптація, бо виникають нові умови, до яких треба пристосуватися. Це і є соціальна адаптація. Починаємо розбиратися.

                           Тема 4: Соціальна адаптація в соціалізації особистості

            Соціальна адаптація (від лат. пристосування) – це активне пристосування особистості до нового соціального середовища, завдяки якому створюються найбільш сприятливі умови для природного сприйняття й засвоєння цілей, цінностей, норм і стилів поведінки, прийнятих у суспільстві.

            У кожної особистості свої адаптаційні можливості. Показником успішної соціальної адаптації особистості є її задоволення середовищем перебування, активністю волевиявлень і набуття відповідного соціального досвіду.

Соціальна адаптація розглядається як процес, вияв і результат.

            Адаптація як процес – це природний розвиток адаптаційних можливостей людини в різних умовах середовища його життєдіяльності. Наприклад, п’ятикласники вже 4 роки навчалися у школі, для них навчальний заклад і режим його роботи не нові, однак у 5 класі соціальні умови змінюються і, відповідно, змінюється ставлення дитини до нових умов існування. Нещодавно було здійснено опитування учнів 5-х класів щодо їх адаптації, і встановлено, що вже успішно адаптувалися 63% з опитаних. Ті учні, чия адаптація гальмує, серед причин назвали збільшення часу на навчання, нестачу фізичних сил на вивчення кількості предметів та кількість нових учителів, імена яких важко запам’ятати. Звідси виникають проблеми з успішністю, поведінкою, а значить – з адаптацією. Але час у дітлахів ще є, позаяк повне пристосування має закінчитися з закінченням 1 півріччя навчання, а в особливих випадках воно може тривати до одного року. Тому завдання батьків полягає у підтримці дитини, надання їй часу для усвідомлення нових умов навчання, сприянні плавному подоланню негативних впливів. Адміністрація школи звертається до батьків з проханням частіше говорити з п’ятикласниками про їх перебування у школі, просити повторювати імена учителів-предметників, цікавитися успіхами і невдачами дитини.

            Адаптація як вияв – це типова поведінка особистості, результативність її діяльності в умовах середовища. Успішна адаптація надає можливість активно розвиватися, відчути себе у гущі подій, здобути нових друзів, реалізувати свої здібності й таланти.

Адаптація як результат є свідченням міри пристосованості особистості до середовища життєдіяльності, його умов і відповідності дотримання соціальних норм. Це адаптованість особистості до різноманітних соціальних ситуацій, мікро- і макрогруп.

Особистість, яка здобула досвід адаптації, формує у себе необхідну соціальну якість – адаптивність. Вона сприяє навикам комунікації, гнучкої переорієнтації з одного різновиду діяльності на інший. Зворотною формою адаптивності є неадаптивність – невідповідність між цілями й результатами діяльності, що свідчить про неспроможність особистості пристосуватися до умов запропонованої діяльності.

            Адаптаційні можливості людини ситуативні, в залежності від умов, своєрідності характеру вони можуть посилюватися або знижуватися. Зниження адаптаційних можливостей називається дезадаптацією.

Дезадаптація (від лат. порушення, деформація) – це відсутність спроможності особистості звикнутися до певних умов існування та життєдіяльності.

                               Причини дезадаптації:

- внутрішні (особистісні причини), які пов’язані з недостатньою реалізацією соціальних потреб особистості (довготривала хвороба, фізичні обмеження, тривала ізоляція, переключення на інший вид діяльності та ін.).

- зовнішні (середовище), що пов’язані з незручностями, з якими особистість стикається в середовищі життєдіяльності (складні сімейні стосунки, відсутність уваги з боку інших, тиск на особистість новою обстановкою, матеріальне становище, вплив ЗМІ та ін.).

            Дезадаптація особистості може мати складні наслідки, серед яких:

-          особистісна деформація, тобто зміна особистісних якостей. Наприклад, п’ятикласник не зміг пристосуватися до нових умов навчання і з доброї комунікативної дитини за короткий час перетворився на мовчуна, конфліктну особистість;

-          проблеми фізичного розвитку (якщо це дитина). Наприклад, першокласник не засвоїв правил сидіння за партою і отримав деструктивні зміни хребта, що надалі заважало його успішному навчанню й комфортному перебуванню у шкільному колективі;

-          затримка психічного розвитку;

-          можливі мозкові дисфункції;

-          типові нервові розлади;

-          проблеми з однолітками, колективом;

-          одинокість та ін.

                                     Що допомагає адаптації?

      Успішній і швидкій адаптації людини/дитини до нових умов існування допомагає:

1.Організація соціального досвіду через взаємодію у формалізованих групах. Це вплив членів колективу, які вже засвоїли певні правила, отримали необхідну інформацію і готові нею ділитися з іншими.

2.Стимулювання самодіяльності індивіда. Людина/дитина має прагнути сама якнайшвидше пристосуватися, самостійно, або за допомогою дорослих, шукати відповіді, варіанти пристосування.

3.Надання людині/дитині необхідної допомоги, консультування, створення спеціальних ситуацій, які стимулюватимуть саморозвиток і пристосованість.

У шкільному житті основна роль в адаптації учня до умов перебування в навчальному закладі належить педагогу, який через безпосередній вплив на учня за допомогою створення спеціальних умов, ситуацій і обставин спонукає вихованця до самостійності, до належної переробки необхідної інформації, до взаємодії у колективі. Звичайно, це залежить від компетентності педагога, його здібностей і бажання сприяти учневі.

Завдання педагогів та батьків полягає в допомозі учневі звикнути до нових умов якнайшвидше, щоб адаптація не затягнулася на довший термін, а значить, щоб процес соціалізації відбувався плавно, без перешкод і мав позитивні наслідки.                        

Література, яку можна додатково опрацювати:

Налчаджян А.А. Соціально-психологическая адаптация личности. (Формы, механизмы и стратегии) / А.А.Налчаджан. – Ереван: Изд-во АН Армении, 1988.